Лев Давидович Ландау (22.01.1908–1.04.1968) — фізик-теоретик, академік, лауреат Нобелівської премії з фізики.

Народився у м. Баку, в сім'ї інженера-нафтовика. У чотирнадцять років вступив до Азербайджанського державного університету імені Кірова (Бакинського університету), де навчався одночасно на двох факультетах: фізико-математичному і хімічному. Після закінчення 1927 року фізичного відділення Ленінградського університету, став аспірантом Ленінградського фізико-технічного інституту.

Науковий шлях геніального вченого тісно пов'язаний з історією харківської фізики. З 1935 року Л. Д. Ландау завідував кафедрою загальної фізики Харківського університету. Предметом його праць стали квантова механіка фізика твердого тіла, теорія фазових переходів, теорія надтекучої рідини, фізика космічних променів, гідродинаміка, фізична кінетика, квантова теорія поля, фізика плазми та інші галузі і напрямки фізики, серед яких Л. Д. Ландау зробив ряд відкриттів. Зокрема, йому належить першість у розкритті природи діамагнетизму металів. Він є одним із засновників теорії надпровідності.

У 1962 році Л. Д. Ландау отримав Нобелівську премію за дослідження з теорії конденсованих середовищ та рідкого гелію. Курс теоретичної фізики, співавтором якого був Л. Д. Ландау був перекладений на багато мов світу і зіграв велику роль у вихованні молодих фізиків-теоретиків. Величезною заслугою Л. Д. Ландау є створення радянської школи фізиків-теоретиків, до складу якої входили такі вчені як, І. Я. Померанчук, І. М. Ліфшиць, Є. М. Ліфшиць, О. О. Абрикосов, А. Б. Мігдал, Л. П. Питаєвський, І. М. Халатников, Ю. М. Каган.